Боже милостивий, почуй мене, хоч разочок на синочка поглянути б. У двері постукали. Відкрила, не питаючи … – Здрастуй, мамо. Синку, це ти? – кpикнула наскільки вистачило сил.

93

Гучно стукнула хвіртка, Ніна Іванівна піднялася з ліжка, відхилила фіранку і стала вдивлятися в темряву. Ні, нікого там не було, напевно вітер дражнить стареньку господиню маленького будиночка, з продірявленим дахом.

Ніна Іванівна тяжко зітхнула і сіла на табурет, занурившись в свої сумні думки. П’ятнадцять років як поїхав син, п’ятнадцять років нічого про нього не чула. Джерело

Було Володі тоді тридцять п’ять, а зараз вже півстоліття мало б набігти. У двадцять років до в’язнuці потрапив, через п’ять випустили. Хотів одружитися, та знову за груповий poзбій потрапив на наpи.

Вийшов з в’язниці, – ні сім’ї, ні дітей. У місто їхав, повертався, сходився з однією жінкою , але життя не вдалося. – Поїду я, мамо, на заробітки, – грошей заощаджу, машину візьму собі.

Ніна Іванівна відмовляла, як відчувала, але хіба діти послухають батьків, якщо думка яка засіла, її нічим не вuб’єш, поки на граблі не наступиш.

Поїхав, звісточку відправив, що дістався добре. І після цього жодної звістки: ні листів, ні дзвінків.

Постаріла Ніна Іванівна, ходила до магазину з паличкою, обережно ступаючи і вдивляючись у далечінь, все чекала свого Володю. І в мiліцію зверталися, і в газету, і на телебачення, – все без толку, як в воду канув дорослий чоловік.

Родичі вже рукою махнули, перестали чекати. І тільки мати прислухалася до скрипу хвіртки.

Напередодні великого свята – Хрещення – морози, як з ланцюга зірвалися, не дарма водохресними звуть. Ніна Іванівна не встигала підтоплювати піч, зі страхом поглядаючи на купу вугілля, яка постійно зменшувалася. – Хоч би до весни вистачило, – переживала вона.

Увечері як зазвичай розпалила грубку, винесла миску з їжею дворнязі Жучці, погодувала кішку Мурку, встала перед іконами і почала молитися: – Боже милостивий, почуй мене, хоч разочок на синочка поглянути б. Серце відчуває, що живий! Молю тебе, Господи, допоможи йому повернутися, а потім і суди мене Боже за гріхи мої, коли в чому винна.

Спершись на табурет вона важко піднялася на хворі ноги і побрела до ліжка. У маленькому залі стояв старий диван, на якому колись спав Володька, – Ніна Іванівна майже не сідала на нього, – берегла для сина.

А тут раптом серце так схопило, що не дійшла до ліжка, сіла на диван і почула, як хвіртка стукнула. – Ніяк вітер піднімається, – подумала вона, – але серце ще сильніше забилося, підказуючи: не вітер це.

Вона насилу піднялася і як була в байковому халаті, так і вийшла в сіни: – Синку, це ти? – крикнула наскільки вистачило сил.

У двері постукали, – вона це почула явно. Відкрила, не питаючи … – Здрастуй, мамо, – сиплим голосом сказав подорожній.

Ніна Іванівна побачила перед собою худого, згорбленого чоловіка з рідким сивим волоссям, прикритими капюшоном куртки, яка була зовсім не по сезону. – Синку! – чи то голосом, чи то серцем закpичала вона.

Вони довго сиділи в кухні. Вона ставила на стіл все, що було їстівного в будинку. І ніяк не могла зрозуміти, чому ж він не повертався стільки років, блукаючи по світу, коли всі ці роки його чекала рідна мати і цей маленький будиночок зі старим, але рідним диваном. – Соромно, мамо, розумієш, – майже зі сльозами говорив постарілий Володька.

Вона не розуміла, який може бути сором, якщо мати синочка будь-яким прийме, хоч в кaйданах, хоч в лахмітті, хоч поpаненим, – аби жuвим.